Ми вважаємо, що вертушка (до речі, це ще одна назва програвача вінілу) має право називатися аудіофільською, якщо її конструкція дає змогу оптимізувати якість звуку вінілової платівки, так би мовити вичавити максимум. Такі програвачі зазвичай на порядок вищі за серійні як за якістю, так і за ціною.
Так-так, купити вертушку з пластиковим корпусом за три копійки й очікувати від неї hi-fi звучання - на жаль чи на щастя - не вийде.
І як же аудіофільські програвачі справляються з цією оптимізацією?
- Вони влаштовані так, що працюють з вінілом настільки акуратно і плавно, наскільки це взагалі можливо;
- Двигун і диск програвача обертаються з мінімальною або навіть нульовою зміною швидкості (постійно однаково) і положення самого диска (технічний термін: зниження коефіцієнта детонації);
- Тонарм працює з мінімально можливим тертям і його можна відрегулювати саме під твій картридж;
- Двигун працює з мінімальною кількістю вібрацій / резонансів;
- У вертушки є вбудовані механізми, що дають змогу поглинати ті самі мінімальні вібрації, які виходять від двигуна (як ти вже зрозумів, з вібраціями аудіофілам не по дорозі);
Завдяки всьому вищеописаному, створюється "чисте середовище" для голки, і вона найточніше вловлює звукові доріжки на платівці, даруючи той самий hi-fi звук.
І ще дещо - зовнішній вигляд. Програвачі вінілових платівок зазвичай мають мінімалістичний дизайн. У них, як правило, немає різних вбудованих функцій на кшталт pitch-контролю, кнопок, індикаторів тощо... але, звісно, завжди є винятки з правил.
Взагалі неофіційний маніфест аудіофілів свідчить: якщо дизайн вертушки безпосередньо не покращує її основні звукові характеристики, то на нього не варто звертати уваги.